Шабалинівський хлопчина, який пройшов УНР, Львів, Краків і завершив життя над Гудзоном: повернення Федора Дудка

Шабалинів на Коропщині дав українській літературі чоловіка, чиє ім’я довго лежало під сімома замками радянської цензури. Федір Степанович Дудко народився тут 7 травня 1885 року, виріс серед сільських городів і озерець над Десною, а помер за океаном, у Нью-Йорку, лишивши по собі романи про гетьмана Мазепу, повстанських отаманів і революційну прірву, у яку завалилася ціла Україна. Між цими двома точками – Шабалиновом і Гудзоном – уклалося життя, до якого варто придивитися окремо.

Село стояло на лівобережжі, у тодішньому Сосницькому повіті Чернігівської губернії. Дерев’яні хати, церква, ставок, де хлопчаки літом вилежувалися до синюхи. Дитячі картини Шабалинова Дудко сам відновив наприкінці життя – у мемуарах «Моя молодість», які вийшли посмертно у нью-йоркському видавництві «Свобода» 1965 року. Ця тонка книжка на 87 сторінок – єдине пряме джерело, де самого письменника чути на повний голос, без посередників. Він описує батькову хату, перші абетки, сільську школу, перший виїзд із села у бричці – і тон цих сторінок зовсім не сентиментальний, а тверезий, з тією селянською звичкою називати речі точно.

Шабалинів кінця XIX століття – село не глухе. Звідси вийшла хімікиня Віра Богданівська-Попова, одна з перших у Східній Європі жінок-хіміків. Звідси – Йосип Брусило, член Української Центральної Ради 1917 року, і Ілько Шаповал, поручник Армії УНР. Дудко вкладається у цей ряд природно: маленьке село на Чернігівщині на зламі епох постачало інтелігенції більше, ніж від нього очікували сусідні повіти.

Початкову школу хлопець закінчив тут-таки. Далі – Новгород-Сіверська чоловіча класична гімназія, та сама, у стінах якої колись навчалися Пантелеймон Куліш і Михайло Максимович. Гімназія на той час уже мала репутацію кузні провінційної інтелігенції, і саме там Дудко вперше зіткнувся з українським питанням не як із родинною побутовою річчю, а як із літературою, історією, дискусією.

Між 1904 і 1906 роками Дудко студіював журналістику в Москві. Це була пора, коли молодий Київ ще не мав власної школи журналістики, і молоді українці їхали туди, де навчали ремесла друкованого слова. Повернувшись додому, він з 1907-го осів у Києві: писав у тогочасну українську пресу, паралельно ходив на лекції з архітектури у Київському політехнічному інституті. Подвійне життя – інженерна освіта вдень і редакційний кабінет увечері – тривало роками.

Потім обвалилися фронти. У бурхливі роки УНР Дудко служив молодій державі не на фронті, а в її цивільному, господарському апараті, що шукав способу нагодувати фронт і місто водночас. Коли українська державність упала, він опинився серед тих, хто вибрав еміграцію замість компромісу з більшовиками.

З 1920 року – Львів. Сім років за бібліотечним столом Наукового товариства імені Шевченка, серед каталогів і рукописів, що пережили попередній зрив. Паралельно – журналістська робота в галицькій пресі. Саме у львівський період почав формуватися Дудко-прозаїк, чию манеру невдовзі помітила літературна критика. Підписувався він і промовистими псевдонімами – Трифон Чугайстер, Одуд, Карпенко. Перші збірки оповідань «Краса життя» (1922) та «Глум» (1925) вийшли тут. Тут-таки народилася повість «Отаман Крук» (1924) – коротка, нервова, з присмаком фронтової безвиході історія повстанського ватажка, яку сучасні літературознавці перечитують як приклад того, що називають філософією чину.

У львівському десятилітті Дудко написав свій великий роман – «Прірву» (1928–1931), велике прозове полотно про революцію 1917–1921 років. Це його спроба зробити з нещодавнього досвіду художнє ціле, на кшталт того, що в російській літературі робив Олексій Толстой у «Ходінні по муках». Дудко вибрав погляд зсередини українського табору, з усією його розгубленістю, спробами, поразками й рідкісними проблисками. Жінки в нього не статисти. Окрема збірка «Дівчата одчайдушних днів» (1937) фактично є гендерним прочитанням визвольних змагань, де героїнями є не дружини комбатантів, а самі комбатантки.

1936 року вийшов «Великий гетьман» – історичний роман про Івана Мазепу. У львівські 1930-ті це був гострий політичний жест: писати про Мазепу як про діяча, а не зрадника, означало входити в суперечність із панівними тоді стереотипами. Галина Журба, одна з найвимогливіших читачок міжвоєнної української прози, фіксувала у Дудкові «влучну спостережливість, місцями блискучу форму, вміння володіти діалогом».

1940 рік усе поламав. Львів опинився під радянською окупацією, частина галицької інтелігенції рушила на захід, у Генеральне губернаторство. Дудко перебрався спершу до Любліна, потім до Кракова, де став одним із постійних авторів щоденника «Краківські вісті» – українського видання Українського Центрального Комітету. Газета виходила за ліцензії німецької окупаційної адміністрації, її головним редактором був Михайло Хом’як, у редколегію входили шановані постаті української публіцистики: Іван Кедрин-Рудницький, Іван Німчук, Павло Лисяк.

Тут потрібно зупинитися й говорити прямо. «Краківські вісті» виходили у воєнному Кракові за дозволу окупаційної влади – це факт. Водночас сучасна українська історіографія розглядає це видання не як ідеологічну службу нацистам, а як вимушений простір легальної української публіцистики, можливий лише за такої ціни. Доказом служить хоч би те, що сам Дудко був ув’язнений гестапо: яка саме стаття чи позиція стала приводом для арешту, точно встановити поки що не вдалося, але сам факт затримання людиною окупаційного апарату важить більше за будь-який пізніший ярлик. У ті ж роки Дудко редагував журнал «Наше слово» в Бересті та «Пінську правду» в Пінську.

1944-го фронт знову зрушив – тепер на захід. Дудко перебрався до Німеччини як displaced person, працював у журналах «Церква й життя» та «Голос». Це була доба таборів Ді-Пі, коли українська інтелігенція пробувала на руїнах Європи відновити власне культурне життя – з нічого, з консервних пайків і німецьких бараків.

1949 року Дудко перебрався до Сполучених Штатів. У Нью-Йорку очолив редакцію журналу «Самопоміч». Тут-таки писав, друкувався, готував до видання нові речі. 1946-го вийшов роман «Чорторий» – ще один підхід до теми революції, цього разу з еміграційною дистанцією. А ще була історична повість «Стрибожа внука», що повертала читача у часи Київської Русі.

У емігрантській періодиці Дудко лишався помітним: про нього писали, з ним сперечалися, його перечитували молодші покоління української Америки, для яких він був живим містком у втрачений світ галицького міжвоєння. Але писав він у тому темпі, який задає вік: не швидко й не голосно.

1 березня 1962 року Федір Дудко помер у Нью-Йорку. Похований на Українському православному цвинтарі Святого Андрія у Саут-Баунд-Бруку (штат Нью-Джерсі) – головному пантеоні української діаспори США, де лежать тисячі тих, хто вибрав вигнання, а не приниження. Через три роки після смерті, 1965-го, його родина видала «Свободою» книжечку «Моя молодість» – ті самі шабалинівські сторінки, з яких ми починали.

З Шабалиновом Дудко зв’язаний не лише фактом народження. Він зв’язаний з ним мемуарною книжкою, яка лишилася найточнішим словесним портретом цього села часів останнього царювання. Він зв’язаний родом, школою, тією першою чернігівською землею, з якої вирушив у дорогу й до якої внутрішньо повертався у нью-йоркських кімнатах із вікнами на Манхеттен. Українські довідники – «Енциклопедія українознавства», Encyclopedia of Ukraine, бібліографія Інституту історії України – фіксують Шабалинів його місцем народження без жодних застережень. Сільська вікіпедійна стаття перелічує Дудка серед своїх уродженців першим рядком.

У XX столітті українській літературі дісталися складні постаті: люди трьох мов, чотирьох столиць і п’ятьох еміграцій. Дудко – одна з таких постатей, але не з тих, кого треба переоцінювати. Його твори витримують повторне читання, біографія – пряма й цілісна, без подвійного дна. Чернігівщина, від якої він пішов у 1900-х, варта того, щоб згадати своє ім’я.

P.S. Якщо у вашій родині збереглися старі шабалинівські світлини, фото Новгород-Сіверської гімназії початку XX століття чи документи, пов’язані з родиною Дудків – надсилайте нам у Telegram-бот: @mmedia_addnews_bot. Кожне зображення повертає громаді частину її пам’яті.