Голос, який забрали. Як хлопця з Коропа в 13 років вивезли співати до імператорської капели — і він уже не повернувся

У 1748 році до Києво-Могилянської академії приїхав чиновник із Петербурга. Шукав хлопчиків із гарними голосами для імператорської співацької капели Єлизавети — недавньої спадкоємиці престолу, доньки Петра I. Серед обраних був тринадцятирічний Кирило Гловачевський — син священника із козацького містечка Короп на Чернігівщині. Його забрали з Києва на північ. Там, у Петербурзі, він прожив наступні сімдесят пʼять років і помер у 1823-му, у віці вісімдесяти восьми. Жодного разу за все життя в Україну не повернувся. Дослужився до інспектора Імператорської академії мистецтв, отримав ордени й чин колезького радника. У Коропі сьогодні немає вулиці його імені. У вітчизняних підручниках із мистецтва — рідкі згадки. Це історія не про здобутки, а про те, як імперія XVIII століття поглинала дітей Гетьманщини: системно, поодинці, без жалю — і без вороття.

Короп — козацьке містечко на Чернігівщині, де Кирило Гловачевський народився 1735 року і яке покинув у 13 років. Wikimedia Commons

Кирило Іванович Гловачевський (1735, Короп, Стародубський полк — 1823, Санкт-Петербург) — український співак, художник-портретист, педагог. Народився в родині священника в козацькому містечку Короп. Навчався у Києво-Могилянській академії. У 13 років, 1748-го, вивезений до Петербурга — у придворну імператорську капелу часів Єлизавети. Після того, як 1753 року в нього зламався голос, перейшов на навчання живопису до Івана Аргунова — кріпака графів Шереметєвих, який тоді вже був одним із провідних російських портретистів. З 1759 року — професор Петербурзької академії мистецтв. 1765-го отримав звання академіка. У 1771–1773 та з 1783 року й до самої смерті — інспектор Академії. Орден Святого Володимира 4-го ступеня (1802), чин колезького радника (1807). Похований на Смоленському цвинтарі в Петербурзі. Син Олександр (1791 — бл. 1828) — художник-мініатюрист, помер у молодому віці; родинна лінія Гловачевських у художньому світі обірвалася через декілька років після батька.

Короп, 1735: син священника в козацькому містечку

Короп середини XVIII століття — невелике сотенне містечко Стародубського полку Гетьманщини. На околицях — поля, ліси, річка Десна за п’ятнадцять верст. У місті — кілька церков і двоповерхова козацька рада. Гетьманщина на той час уже втратила частину автономії: після смерті гетьмана Данила Апостола 1734 року Петербург не дозволив обирати наступника, і управляла «Правлінська канцелярія» — назначені імператорським урядом чиновники. Самостійність козацької держави доживала останні десятиліття: за тридцять років, 1764-го, Катерина II скасує гетьманство Кирила Розумовського й остаточно ліквідує Гетьманщину як інститут.

Кирило Гловачевський народився саме в цьому проміжку. Батько — священник коропської парафії. Старшинської крові в родині не було, статус був середній: священницький рід давав освіту й перспективу, але не гроші чи зв’язки. Хлопчика рано віддали навчатися — спочатку в коропській школі при церкві, потім у Чернігові, далі в Києві — у Києво-Могилянській академії, головному навчальному закладі Гетьманщини.

У КМА він провчився, ймовірно, рік або два — точних дат не збереглося. Але вивів звідти головне: добру освіту в співі. Києво-Могилянська академія мала славу однієї з найкращих хорових шкіл Східної Європи. Її випускники співали в церквах від Львова до Москви. Імперські вербувальники знали, де шукати голоси.

Петербург, 1748: 13-річний хлопчик у придворній капелі

Імператорська капела — це не просто хор. Це була одна з ключових культурно-політичних установ Російської імперії XVIII століття. Створена ще Петром I, за Єлизавети вона перетворилася на елітну музичну інституцію. Капельмейстер регулярно об’їжджав українські міста й містечка в пошуках обдарованих дитячих голосів. Відбирали дисканти й альти — хлопців 10–14 років. Привозили в Петербург, тримали на повному державному пансіоні, навчали італійської манери співу.

В архівах капели за XVIII століття значно більше прізвищ із Лівобережної України, ніж із самої Росії. Розумовський, Полторацький, Березовський, Бортнянський, Ведель — найвідоміші. За ними — десятки менш відомих. Гловачевський — один із них.

Що це означало для родини в Коропі? Сина забирали раз і назавжди. Без можливості відмовитися — імператорський наказ. Платили родичам символічну компенсацію, обіцяли «велику кар’єру». Хлопчик у 13 років опинявся за тисячу верст від дому, в чужому місті, де не було ні рідних, ні землі, ні мови. Українські діти-дисканти в Петербурзі швидко вчили російську — і поступово втрачали свою.

Дитячий голос — крихкий ресурс. Капельмейстер знав, що максимум через 5–7 років голос «лопне» — у 17–19 років. Що тоді робити з молодою людиною, яка вже не потрібна капелі? Системних відповідей імперія не мала. Хто переходив у духовну сферу. Хто йшов у світську музику — як Бортнянський. Хтось ставав вчителем. А Гловачевський, у якого 1753 року, у вісімнадцять, голос якраз зламався, обрав інший шлях. Малювання.

Староакадемічний корпус Києво-Могилянської академії — заклад, де Гловачевський здобув освіту перед тим, як його забрали до Петербурга. Wikimedia Commons, CC BY-SA

1753: Аргунов і друга кар’єра

Іван Аргунов, який узяв Гловачевського в учні, сам був кріпаком графів Шереметєвих. Шереметєви володіли в Україні великими маєтками й сотнями кріпаків. У їхній «домовій» школі готувалися художники, музиканти, актори — для розваги панів. Аргунов виявився талановитим: малював портрети сім’ї Шереметєвих, а потім і вищої петербурзької шляхти. До 1750-х він уже був помітною фігурою російського живопису, хоча юридично залишався кріпаком до самої смерті 1802 року.

Гловачевський прийшов до нього як приватний учень із власним фінансуванням від двору. Парадокс: навчався в кріпака, який сам не міг розпоряджатися собою. Але майстер передавав фах, а юридичні статуси були іншою справою.

Вивчився Гловачевський швидко. У 1759 році, у двадцять чотири, його взяли на роботу в Петербурзьку академію мистецтв — професором живопису. Ще не академіком, ще без особливих регалій — просто молодим викладачем. Платили мало, але це було стабільне місце з житлом і пайком. Для людини без сімейного капіталу, без зв’язків і без рідного міста — оптимальний варіант. Так у двадцять чотири роки визначилася решта його життя: викладач на тій самій посаді в тій самій установі.

1765–1823: 64 роки на одній посаді

У 1765-му Катерина II відвідала Академію і за поданням ради Академії підписала диплом академіка для Гловачевського. Тоді ж він отримав золоту медаль за конкурсну роботу. У 1771-му його призначили інспектором Академії — фактично завучем, відповідальним за дисципліну, відвідуваність, побутові питання учнів. На цій посаді з невеликою перервою 1773–1783 років він пробуде до самої смерті.

Що це означало в реальності? Сорок-пʼятдесят років підряд людина приходила до того самого корпусу, проводила перекличку, перевіряла, чи учні носять форму, чи не запізнюються на лекції, чи не пʼють у гуртожитку. Контролювала закупівлю фарб, полотен, пензлів. Вирішувала дрібні конфлікти між викладачами. Це була робота адміністратора, не художника.

Власних великих робіт у Гловачевського мало. Кілька портретів — переважно церковних і академічних діячів — зберігаються у фондах Ермітажу та в Естонському художньому музеї. Українська Вікіпедія прямо називає його «сумлінним портретистом і адміністратором» з «помірним талантом». Це формулювання, мабуть, найточніше: людина, яка робила свою справу акуратно й до кінця, але не залишила по собі мистецької школи чи власного впізнаваного стилю.

Серед його учнів — десятки російських академістів кінця XVIII — початку XIX століття. Конкретних відомих імен, які б згодом розкрилися, у Гловачевського небагато. Він був не вчителем-генієм, а дисципліновано-системним викладачем, чия функція полягала в тому, щоб передавати канон.

Імператриця Єлизавета Петрівна — за її капельмейстера 1748 року Гловачевського вивезли з України до Петербурга. Портрет роботи В. Еріксена. Wikimedia Commons, public domain

1802: орден і чин

У 1802 році, коли Гловачевському було вже шістдесят сім, його нагородили орденом Святого Володимира 4-го ступеня. У 1807-му дали чин колезького радника — це VI клас «Табелі про ранги», прирівняний до полковника армії. Для людини, яка все життя прожила на держслужбі без власних зв’язків і без вищого титулу, це був верх можливого.

Жодних ознак того, що Гловачевський пам’ятав про Україну в ці роки, в архівах не лишилося. Жодних листів додому. Жодних замовлень із Лівобережжя. Він прожив життя в Петербурзі, у Петербурзі ж і помер. Його син Олександр, народжений 1791-го, теж був петербурзьким художником-мініатюристом — і теж помер у Петербурзі, бл. 1828 року, ненадовго переживши батька.

1823: дві смерті в одному році

26 червня 1823 року в Петербурзі помер Йосип Каменецький — лейб-медик Олександра I, родом із Семенівки. Через кілька місяців того самого року, точна дата невідома, у Петербурзі помер Кирило Гловачевський — інспектор Академії мистецтв, родом із Коропа. Обидва — діти Гетьманщини, забрані імперією у XVIII столітті. Обидва — близько вісімдесяти років, обидва — багатодесятилітня служба у столиці імперії, обидва — поховані в землі цієї імперії: Каменецький у Москві на Старому Донському, Гловачевський у Петербурзі на Смоленському.

Між ними — одна важлива різниця. Каменецький до своєї імперської служби встиг зробити словник до першої «Енеїди» Котляревського — і тому в українській культурі його хоча б є кому згадати. Гловачевський не лишив по собі нічого, що повертало б його у власний контекст: ні листів, ні замовлень з України, ні учнів, які б працювали в українському мистецтві. Тому його забули — у Коропі, в Чернігові, скрізь.

Іван Аргунов — учитель Гловачевського з 1753 року. Сам Аргунов до самої смерті 1802 року юридично залишався кріпаком графів Шереметєвих. Автопортрет. Wikimedia Commons, public domain

Що з цим робити сьогодні

Гловачевський — не герой. Це не історія боротьби або спротиву. Це історія того, як працювала імперська машина XVIII століття: як забирала з Гетьманщини співаків-дітей, як перенаправляла їх у мистецькі школи після ламання голосу, як давала довічну посаду в імперській установі — й нічого більше. Як натомість зрізала зв’язок із родиною, з мовою, з рідним містом. Як перетворювала українця на «русского художника» в усіх каталогах і енциклопедіях, де його ім’я залишилося.

Чим важлива ця історія для нас сьогодні. По-перше, контекстом: Гловачевських у XVIII столітті були сотні. Розумовські й Бортнянські відомі, бо мали гучніші кар’єри. Більшість же розчинилися мовчки. Це теж форма втрати — не масової, а посестринської: одна за одною долі, одна за одною забутих імен.

По-друге, нагадуванням: те, що відбувалося з 13-річним хлопчиком у Коропі 1748 року, — це не «природний» механізм культурного обміну. Це система, побудована для того, щоб відкачувати ресурси з периферії в центр. Голоси, художники, лікарі (як Каменецький), політики, військові. Кожне таке відкачування зменшувало український потенціал і збільшувало імперський. І тоді, і — у різних формах — ще двісті років після.

Гловачевський прожив життя в Петербурзі акуратно і в межах правил. Помер у 88 років, повний пошани. У жодних його прижиттєвих документах немає слова «Україна». Тому повертати його імʼя в українську культуру треба не як «нашого академіка», а як одну з тисяч історій того, що в нас забрали. Тоді сенс цієї пам’яті працює — як пам’ять про те, чого більше не повинно бути.

Будівля Імператорської академії мистецтв у Санкт-Петербурзі — заклад, де Гловачевський пробув на посаді інспектора майже п’ятдесят років. Wikimedia Commons

P.S. Якщо у вас є старі фотографії Коропа, Шабалинова, Риботина, Краснопілля чи інших сіл громади XIX–XX століть — надсилайте нам у Telegram-бот @mmedia_addnews_bot. Залишайте невеличкий опис та приблизну дату. Ці світлини допоможуть зберегти історію краю.