Улітку 1957 року в Києві ховали Володимира Кабачка – людину, яка пройшла Колиму і повернулася вчити молодь грати на бандурі. Через кілька місяців його випускник, двадцятишестирічний хлопець із села Жовтневе на Коропщині, сів у потяг на Рівне. Анатолій Грицай віз із собою диплом консерваторії й бандуру – в місто, де класу бандури доти не було.
Село, звідки він вийшов, сьогодні зветься Рождественське. Назва повернулася до нього 2016 року, коли декомунізація скасувала «Жовтневе», під яким село прожило від 1923-го. Причина назви старша за обидві: церква Різдва Богородиці стоїть тут від 1643 року, і саме по ній слобідка на болоті Ржавці почала зватися селом Рождественським.
Це місце завжди лежало на дорозі. Між Коропом і Батурином, за описом Новгород-Сіверського намісництва 1779–1781 років – на проїжджій дорозі з Коропа на Конотоп. За Богдана Хмельницького сюди зійшлися вільні козаки, село розрослося і 1654 року стало містечком, центром Рожественської сотні. Сотню скасували 1672-го, і містечко приписали до Коропської.
Перепис 1926 року нарахував у селі 4065 жителів. Анатолій народився тут 1 січня 1931-го – за рік до Голодомору, у переліку постраждалих від якого населених пунктів Чернігівщини стоїть і це село.
Учнівська краєзнавча робота, написана про Грицая в рідному районі, розповідає, що батькова хата згоріла, що мати Марія Спиридонівна тягнула дітей сама і що з війни не повернулося пів села. Ці подробиці збереглися в одному переказі, тож беремо їх обережно. За тим самим переказом, бандуру в хату принесла старша сестра Рая – вона вчилася в Київському музичному училищі, показала братові перші акорди й умовила його подати документи туди ж.
1952 року він те училище імені Глієра закінчив. А тоді пішов до консерваторії імені Чайковського, у клас бандури.
Його викладачем став Володимир Кабачок. Щоб зрозуміти, що це означало для хлопця з Коропщини, треба знати біографію вчителя. Кабачок заснував 1925 року Полтавську капелу бандуристів і керував нею до 1934-го – року, коли його вперше заарештували. Тоді відпустили через чотири місяці, «за недостатньою кількістю доказів». У серпні 1937-го заарештували вдруге і дали десять років колимських таборів. Він повернувся і від 1945 року викладав у тому самому училищі Глієра та в консерваторії.
Кабачок помер 15 червня 1957 року, за кілька місяців до випуску Грицая. Учень встиг забрати від нього головне – спосіб працювати з малими ансамблями, тріо і квартетами, який Кабачок вибудував першим.
Рік перед випуском Грицай уже викладав у Глієра сам, грав в оркестрах Державного народного хору імені Верьовки та ансамблю танцю імені Вірського. З такими рядками в біографії лишитися в Києві було природно. Він поїхав у Рівне.
Училище там працювало вже два роки, але класу бандури в ньому не було. Грицай робив це сорок з гаком років – викладав в училищі, паралельно в педагогічному інституті та інституті культури. З цього класу виросла ціла кобзарська школа Рівненщини: Іван Немирович, Неля Москвіна, Юлія Гамова, Ніна Писаренко, Василь Пиндик, Йосип Яницький, Галина Топоровська, Назар Волощук.
Два колективи він вів сам: квартет бандуристок училища і капелу бандуристок при обласному Будинку художньої самодіяльності профспілок. Їх записувало Рівненське обласне радіо, вийшла платівка «Співає „Капела бандуристів“» і «Золотий квартет». Учасниць квартету в Рівному, за місцевими спогадами, називали поліськими соловейками.
А ще були «Вечори бандури» – концерти, які він вів в училищі понад сорок років поспіль. І виставки, які сам збирав: «Історія Рівненського музучилища», «Роде наш козацький», «Прадіди в струнах живуть».
Грицай писав. Понад тридцять власних композицій, обробки народних пісень, аранжування й перекладення чужих творів для бандури – і окремо вірші, часто покладені ним же на музику. Збірку його поезій «Бандура – душа моя» видали в Рівному 2008 року, через пʼять років після смерті автора.
1996 року він очолив Рівненське відділення Всеукраїнської спілки кобзарів, входив до правління обласної «Просвіти». 2000-го засідав у журі першого всеукраїнського фестивалю кобзарського мистецтва імені Костя Місевича в Дубні. Про нього писали обласні газети, писав нью-йоркський квартальник «Бандура» й український щоденник «Свобода», а А. Дацков видав про нього окремий літературно-мистецький портрет (Рівне, 2000).
Анатолій Грицай помер 12 вересня 2003 року в Рівному. Наступного року на головному корпусі музичного училища, де він пропрацював усе життя, зʼявилася меморіальна дошка роботи скульптора Миколи Сівака.
У Рождественському нині живе близько 775 людей – менше, ніж пʼята частина того, що було за переписом 1926 року. Камʼяна Різдво-Богородицька церква, яку 1796 року замовив генерал-адʼютант Петро Юркевич, стоїть на своєму місці; поруч біліє ярусна дзвіниця. На гербі села рука тримає різдвяну зірку, з якою колядники ходять від хати до хати.
Рівненські бандуристи, яких він вивчив, давно вчать своїх учнів. Хлопець із села на дорозі між Коропом і Батурином віддав чужому місту те, що привіз із власного.
Джерела:
Грицай Анатолій Юхимович — https://uk.wikipedia.org/wiki/Грицай_Анатолій_Юхимович
Жеплинський Б. М. Грицай Анатолій Юхимович // Енциклопедія сучасної України — https://esu.com.ua/article-31711
Кабачок Володимир Андрійович — https://uk.wikipedia.org/wiki/Кабачок_Володимир_Андрійович
Рождественське (Новгород-Сіверський район) — https://uk.wikipedia.org/wiki/Рождественське_(Новгород-Сіверський_район)
Життєвий та творчий шлях Анатолія Грицая — https://mij-kraj.com.ua/vidatni-postati-–-gordist-Ukrajini/zhyttievyi-ta-tvorchyi-shliakh-anatoliia-hrytsaia
Світлини: з архівів Вікіпедії та Вікісховища
P.S. Якщо у вас є старі фото Рождественського — надсилайте нам: @mmedia_addnews_bot
«Наш Короп» / «Місцеві медіа»