У Коропі є вулиця Многогрішного. Прізвище на табличці – зневажливе прізвисько, яке ворог дав людині, що керувала Лівобережною Україною. Демʼян Ігнатович із Коропа – гетьман, якого скинула власна старшина, засудила Москва, а реабілітувала монгольська облога на краю світу. Він прожив тридцять один рік у Сибіру і помер ченцем біля Байкалу. Коропська громада не побачила його знову.
Демʼян Ігнатович Шумейко (Многогрішний) – гетьман Лівобережної України (1669–1672), Чернігівський полковник (1665–1669). Народився близько 1631 року в Коропі. Помер 1703 року в Селенгінську (Забайкалля). Дружина – Анастасія (Настасія). Діти: Петро, Іван (Яків), Олена, Марина.
Дем’ян Многогрішний, гравюра XIX ст. Public Domain
Короп: справжнє імʼя за прізвиськом
«Многогрішний» – не прізвище. Це лайка. Слово зʼявляється вперше у польських документах 1671 року і означає буквально «той, хто багато грішить». Головний розповсюджувач – Роман Ракушка-Романовський, автор «Літопису Самовидця», у якого Демʼян конфіскував маєтності. Ракушка мав особисті причини для ненависті, і його оцінки перекочували з літопису в літопис, з підручника в підручник – як факт, а не як помста.
Справжнє прізвище родини – Ігнатовичі, або Шумейки. Батько – посполитий Ігнат із Коропа. Троє синів: Демʼян, Василь і Сава. Жоден не народився козаком. Усі троє ними стали. Демʼян – гетьман. Василь – Чернігівський полковник. Сава – Стародубський. Це була перша родина посполитого походження, яка досягла вершини козацької влади.
Старшинська еліта цього не пробачила. Козацька аристократія XVII століття – це закрита каста. Сини священиків, значні козаки, полковницькі родини – вони мали свої правила і свою ієрархію. Демʼян був для них «мужичий син». Прізвисько «Многогрішний» – не народна кмітливість, а цілеспрямована дискредитація людини, яка не мала права бути нагорі.
Від війська Хмельницького до гетьманської булави – Глухівська рада 1669
Демʼян починав як рядовий учасник повстання Богдана Хмельницького – десь із 1648 року. Про його молоді роки відомо мало. У 1665 році він зʼявляється як Чернігівський полковник – один із найвпливовіших урядів Гетьманщини. Чотири роки на полковництві. Це були роки хаосу: Руїна розривала Україну на лівий і правий береги, кожен із власним гетьманом, кожен під іншим протектором.
13 березня 1669 року в Глухові зібралася рада, яка обрала Демʼяна гетьманом Лівобережної України. Московські джерела подають це як рутинну процедуру. Насправді – ні. Демʼян не був очевидним кандидатом. Він не мав ні родовитості, ні патронів серед московських бояр. Але мав підтримку рядового козацтва і репутацію військового, який сам воював, а не лише командував.
Козацька рада. Ілюстрована історія України. Public Domain
Глухівські статті – 29 пунктів, підписаних між новим гетьманом і Москвою – визначали межі автономії Гетьманщини. Демʼян домовився про збереження козацьких привілеїв, обмеження московського втручання у внутрішні справи і право на власну зовнішню торгівлю. Але статті – це папір. Реальна політика починалася за стінами Глухова.
Гетьман, який намагався зʼєднати Україну
Андрусівське перемирʼя 1667 року розрізало Україну навпіл. Москва забирала Лівобережжя, Польща – Правобережжя. Київ мав перейти до Польщі через два роки. Демʼян відмовився визнати ці умови. Не формально – формально він не мав голосу в московсько-польських переговорах. Але практично: він заблокував передачу Києва, затягуючи переговори, посилаючи протести, граючи на суперечностях між Москвою і Варшавою. Київ залишився за Лівобережжям.
Паралельно Демʼян робив те, що Москва вважала найнебезпечнішим. У лютому 1672 року він примирився з правобережним гетьманом Петром Дорошенком. Два гетьмани – два береги – почали говорити про обʼєднання. Для козацької України це був шанс. Для Москви – кошмар. Обʼєднана Україна не вписувалась у жодну з московських стратегій.
Це й стало його справжнім «гріхом». Не пияцтво, яке приписував Ракушка. Не грубість із старшиною. Не навіть листування з Дорошенком як таке. А сама ідея, що Україна може бути цілою. Москва потребувала розділеної і залежної Гетьманщини. Демʼян запропонував інше – і за це заплатив.
Батуринський переворот – постріл і кайдани
У ніч із 12 на 13 березня 1672 року – рівно через три роки після обрання – змовники увірвались до гетьманської резиденції в Батурині. Організатори: генеральний суддя Іван Самойлович, генеральний обозний Петро Забіла, генеральний писар Карпо Мокрієвич, Дмитрашко-Райча, Домонтович. Це була верхівка старшини – люди, яких Демʼян сам призначив на уряди.
Батуринська фортеця. Wikimedia Commons
Демʼян не здався тихо. Він рвався до зброї, відбивався – і був поранений пострілом із пістоля. Його закували в кайдани і відправили до Москви. Молодший брат Василь встиг утекти, переодягнувшись у чернечу рясу, але його зловили в Києві.
Звинувачення проти Демʼяна містили 37 пунктів. Головне – таємні зносини з Дорошенком і план перейти під турецький протекторат. Реальність була простішою: Самойлович хотів гетьманську булаву і отримав її за три місяці. Москва хотіла слухняного гетьмана і отримала його теж. Переворот влаштовував усіх, крім Демʼяна.
28 травня 1672 року братів вивели на Болотну площу в Москві для публічної страти. Кат стояв напоготові. В останню мить гінець привіз царську грамоту – страту замінили довічним засланням. Демʼяна відправили до Селенгінська в Забайкаллі. Василя – до Красноярська. Племінника Михайла – до Якутська. Дружину Анастасію з дітьми – разом із Демʼяном у Сибір. Родину розкидали по різних кутках імперії.
Тридцять один рік у Сибіру: від вʼязня до коменданта фортеці
Перші шістнадцять років – увʼязнення. З 1674 по 1688 рік Демʼян сидів за ґратами в Селенгінську – фортеці на кордоні з Монголією, за шість тисяч кілометрів від Коропа. Це не було мʼяке заслання. Це був край світу.
У 1688 році все змінилося. Монгольське військо – тисячі вершників – оточило Селенгінськ. Гарнізон налічував 294 людини. Комендант не мав ресурсів для оборони. І тоді з камери випустили колишнього гетьмана.
294 проти тисяч – облога Селенгінська
Демʼяну було під шістдесят. За плечима – шістнадцять років вʼязниці. Попереду – монгольська армія. Він очолив оборону.
Деталі бою зберігаються у сибірських хроніках. Демʼян організував вилазки, використав артилерію, зламав волю нападників. Долину, де відбулася вирішальна битва, місцеві до сьогодні називають «Убієнна» – Долина Убитих. Монголів відбили. Селенгінськ устояв.
Підписання Нерчинського договору 1689. Public Domain
Військова перемога Демʼяна мала наслідки, яких він не міг передбачити. Через рік – у 1689-му – саме в Нерчинську, за кілька сотень кілометрів від Селенгінська, Росія підписала перший у своїй історії договір із Китаєм. Нерчинський трактат визначив кордон між двома імперіями. Захист Селенгінська забезпечив стабільність у регіоні, без якої переговори були б неможливі. Колишній український гетьман, сам того не бажаючи, вплинув на геополітику Далекого Сходу.
Після облоги Демʼяна реабілітували. У 1690–1694 роках він був комендантом Селенгінської фортеці – тієї самої, де ще недавно сидів як вʼязень. Його дочка Олена вийшла заміж за родину Панаса Бейтона – коменданта Албазинського острога, ще однієї ключової фортеці на китайському кордоні.
Людина, яку еліта зневажала як «мужичого сина», виявилась єдиною, хто міг врятувати фортецю. Той, кого Ракушка називав пʼяницею і невігласом, організував оборону, після якої Росія підписала свій перший договір із Китаєм. Образ із «Літопису Самовидця» і реальність Селенгінська – це дві різні людини.
Чернець із Коропа на берегах Байкалу
У 1696 році Демʼян прийняв чернечий постриг. Колишній гетьман і комендант фортеці став ченцем. Помер 1703 року в Селенгінську. Йому було близько сімдесяти двох.
Сто тридцять років потому декабрист Михайло Бестужев, засланий до тих самих місць, бачив його надгробок. Ще один бунтівник знайшов могилу іншого бунтівника – на іншому краю тієї самої імперії.
У 2016 році біля Новоселенгінська в Бурятії зʼявився памʼятник Демʼяну Многогрішному. Козацький гетьман у бурятському степу – можливо, найекзотичніший український монумент у світі. Три з половиною століття після народження в Коропі, за шість тисяч кілометрів від рідного дому, хтось поставив камінь на його честь.
Короп, Чернігівщина. Wikimedia Commons
А в самому Коропі – вулиця його імені. Та імʼя – чуже, зневажливе, дане ворогами. Демʼян Ігнатович із Коропа. Його зрадила власна старшина, засудила Москва, а врятувала монгольська облога на краю світу. Він помер ченцем на березі Байкалу і ніколи не повернувся додому. Наш.
Джерела
– Демʼян Многогрішний – Вікіпедія
– Demian Mnohohrishny – Encyclopedia of Ukraine
– Глухівські статті – Вікіпедія
– Нерчинський договір – Вікіпедія
– «Гріхи» Демʼяна Многогрішного – блог «На скрижалях»
– Історична довідка Коропської громади
Світлини: Wikimedia Commons (public domain, CC BY-SA 3.0, CC BY-SA 4.0)
«Наш Короп» / «Місцеві медіа»
P.S. Шановні читачі, якщо маєте у своїх архівах старі фотографії Коропа, документи козацької доби або будь-які матеріали, повʼязані з родиною Ігнатовичів-Шумейків – надсилайте на наш Telegram-бот: https://t.me/mmedia_addnews_bot. Залишайте опис та приблизну дату. Публікуватимемо і нагадуватимемо про історію краю.