1763 року в гетьманській канцелярії ухвалили рішення, яке сьогодні звучить майже неймовірно: молодого канцеляриста з Глухова відрядили вчитися будівельної справи «для націи малороссийской». Не для імперії, не для двору – для своєї нації. Того канцеляриста звали Максим Мосципанов, і через десять років він осяде в Коропі, щоб пробути тут городничим майже чверть століття.
Прізвище його писали як завгодно – Мосципанов, Мосцепанов, Мосьципанов, Мосціпанов. У XVIII столітті правопис ще не встоявся, а провінційних майстрів рідко вписували в історію акуратно. Народився він близько 1743 року в родині писаря Кролевецької сотні Клима Мосціпанова – людини служилої, що з часом дослужилася до чину бунчукового товариша.
Син пішов далі за батька. Закінчив Чернігівський колегіум, а з 1759 року служив військовим канцеляристом у Малоросійській скарбниці в Глухові – тодішній столиці Гетьманщини. Там, серед паперів і рахунків, його й помітили.
Бо гетьман Кирило Розумовський саме затіяв справу, яка нас сьогодні вражає своєю свідомістю. Гетьманщині бракувало власних освічених фахівців – інженерів, будівничих, архітекторів. І замість того щоб виписувати їх з-за кордону, Розумовський вирішив вирощувати своїх. У 1763 році Мосципанова «опреділили в обученіе» архітектури – відрядили в команду до Андрія Квасова, одного з найкращих зодчих краю.
Два роки, з 1763 по 1765, син кролевецького писаря вчився будувати. Потім поїхав далі вдосконалюватися – до Москви, у школу славетного Василя Баженова. Це була добра школа: сам Баженов тримався близько до кола новгород-сіверських автономістів, людей, які ще мріяли про окремішність української землі.
А коли Мосципанов повернувся, вчитися вже не було для кого. Гетьманщину згортали просто на очах. Розумовського 1764 року позбавили булави – він став останнім гетьманом. Далі підуть під ніж полки, сотні, намісництва, а сама назва «Гетьманщина» перетвориться на історичний спогад. Молодий архітектор, якого готували «для націи малороссийской», лишився без тієї нації як держави.
З 1773 року він – городничий Коропа, сотенного містечка Ніжинського полку на Десні. Посада радше адміністративна, ніж творча: наглядати за порядком, за міськими справами, за податками. Але саме Короп стане місцем, з яким його імʼя повʼязане найдовше – аж до останньої згадки 1797 року, де він усе ще числиться коропським городничим.
А поряд ішла інша, справжня робота. Неподалік, за Десною, лежали Вишеньки – маєток фельдмаршала Петра Румʼянцева, генерал-губернатора, що мав пристрасть до чудернацької архітектури. У 1782–1787 роках тут, на високому березі, зводили цілий палацовий комплекс – химерну будівлю, схожу водночас на середньовічний замок і на східний палац, з декоративними вежами й арабесками всередині. Її будували спеціально до приїзду Катерини II, що поверталася з Криму.
До цієї будови Мосципанов був причетний – хоча як саме, історики й досі сперечаються. Роботами наглядав його учень, архітектор Данило Котляревський; автора проєкту достеменно не встановлено, і поряд із Мосципановим називають то Баженова, то італійця Кваренгі. Певне одне: рука коропського городничого й людей його вишколу лишилася в цьому палаці над Десною.
Тоді ж, 1787 року, у Вишеньках освятили муровану Успенську церкву – двошпилеву, ошатну, під блакитним куполом. Разом із палацом вона й досі стоїть над селом, за тринадцять кілометрів від Коропа.
Була в його житті ще одна велика робота – у Глухові, вже під кінець століття, він добудовував Троїцьку церкву з дзвіницею, яку колись розпочав його вчитель Квасов і не встиг завершити, померши 1770 року. Ніби замкнулося коло: учень доводив до кінця почате наставником.
Але головна правда про Мосципанова сумніша за всі ці мури. Будівництво в провінційній Гетьманщині було справою нетривкою й нерегулярною – замовлення то зʼявлялися, то зникали на роки. Прожити з самої архітектури було неможливо. І зодчий, якого колись готували «для націи малороссийской», мусив заробляти на хліб службою – військовою та цивільною, тією самою посадою городничого.
Остання документальна згадка про нього – 1797 рік. Помер він близько 1800-го, тихо, як і жив, не лишивши по собі ні власного портрета, ні підписаного проєкту, ні гучного імені. Лишилися хіба палац над Десною, до якого він доклав руку, та містечко, яке він чверть століття тримав у порядку.
Максим Мосципанов був одним з останніх людей, кого встигла виховати Гетьманщина – саме тоді, коли вона зникала. Провінційний архітектор, якому не судилося збудувати багато, але який устиг стати частиною свого краю міцніше за багатьох гучніших сучасників.
Джерела:
Максим Мосципанов у Вікіпедії – https://uk.wikipedia.org/wiki/Мосципанов_Максим_Климентович
Д. С. Вирський. Мосціпанов Максим Климович // Енциклопедія історії України, т. 7 – http://www.history.org.ua/
Палац Румʼянцева-Задунайського (Вишеньки) – https://uk.wikipedia.org/wiki/Палац_Румʼянцева-Задунайського
Вознесенська церква в Коропі – https://uk.wikipedia.org/wiki/Вознесенська_церква_(Короп)
О. Мезько-Оглоблин. Люди старої України (2000)
Світлини: Wikimedia Commons, landmarks.in.ua
P.S. Якщо у ваших родинних архівах збереглися старі світлини Коропа, Вишеньок чи Черешеньок – надсилайте нам: @mmedia_addnews_bot
«Наш Короп» / «Місцеві медіа»