Коропщина і вся Україна вболівала за Олександра Погорілка ще в кінці квітня, коли він виграв чоловічу 400-метрівку у Віллемстаді з результатом 44.94 секунди. Вже сьогодні Саша в Парижі, там з 26 липня до 11 серпня проходитимуть Ігри ХХХІІІ Олімпіади. Погорілко представлятиме Україну на своїй коронній чотирьохсотметрівці та візьме участь в естафеті 4х400 мікс.
Про початок кар’єри, талант та наполегливість Олександра Погорілка розпитуємо у його мами Світлани Пашко.
Світлана: Заходить в 11 класі Сашко додому і каже: «Завтра змагання, біжу 400 метрів». Питаю: «Як біжиш?! Ти ж ніколи в житті не бігав!». Відповідає: «Не бігав – тепер буду». І усміхнувся.
Виявилось, що вчитель фізичного виховання тоді саме в такий спосіб заохотив Погорілка гарною оцінкою. І наче щось відчував. Тоді саме і зійшлися зірки. Аби нова зірка народилася…
Світлана: Другого дня на обід з роботи приїхала, сина вдома немає, а назад їду – йде задоволений, аж сяє. В руках – медаль. На телефоні тоді в мене одразу залунав дзвінок від Любомировича (Володимира Лучка): «Свєта, розумію, що пізно в такі роки вже починати, але вмовляй Сашка побігати, трошки потренуємося, спробуємо».
Саша і не вагався. Два тижні походив, а тоді почались змагання: і Славутич, і Чернігів, і кругом у сина призові місця. Жага перемоги затягнула, так воно і пішло.
Випускний відгримів, настав час обирати університет, запрошували його в різні навчальні заклади. Навіть черга з вишів утворилась. Та коли ми з’їздили в Суми, в державний університет, всі питання відпали самі по собі. Саші там усе сподобалося, а надто тренувальний манеж. Можна було займатися спортом будь-якої пори року. Спочатку син вступив на контракт, але пізніше за високі досягнення та старанність його перевили на бюджет. Сьогодні Саша вже магістр.
– Як часто спілкуєтесь із Сашею?
Світлана: Телефонує він щодня. У нас так заведено: де б не був, він знає, що завжди хоча б на хвилинку-дві треба набрати, доповісти, що все добре. Памʼятаю, як вперше поїхав він до Туреччини. Дзвонить: «Ой мамо, тут стільки всього, і бери, що хочеш».
Світлана Пашко показує спеціальну деревʼяну підставку з іменем «Саша», на якій красуються нагороди сина: в руках важко тримати все золото, срібло та бронзу, медалей не перерахувати, якого тільки штибу змагань там немає!
Світлана: – В дитинстві він любив дядька Сашка, тобто Олександра Усика, нашого чемпіона-боксера. От може і взяв він якийсь приклад з нього.
Був звісно період, що хотів і закинути улюблене. Не «пішов» рік і все. Та все налагодилось. Я дуже пишаюсь, що в мене такий син.
Все спортивне життя Олександра проходить з підтримкою його першого тренера, Володимира Лучка з Коропа. Саме він тієї весни не дав хлопцеві закинути талант, почав його розвивати і підтримувати всіма силами. Сьогодні – Володимир Любомирович та Сашко нерозлийвода, весь час на зв’язку.
Володимир Лучко: Погорілко – це унікум. І неважливо, як він далі буде бігати, вже він ввійшов у історію спорту України і Європи, скажімо так. Це дуже-дуже високе досягнення. І тут не лише в таланті справа. Тут великий відсоток працелюбності і наполегливості хлопця.
А талант в Сашка, можна сказати, генетичний. Його двоюрідний дядько Олександр Масензов з Сохачів також біг 400 метрів за 50 секунд, бігав ще в радянські часи, в 80-ті. Ну він не був такий крутий бігун, як Саша, але дуже класно біг. Це талант, про який Саша і не підозрював до 11 класу. Однозначно, ніхто не підозрював.
І в 11 класі, у нас весною чемпіонат району з легкої атлетики, він прийшов на змагання. Змагання на десяту, а я десь о пів на дев’яту прийшов, дивлюсь, Саша сидить. Я кажу «Саш, чого ти тут сидиш?» Він каже «Бігати буду». Я подумав, як ти можеш бігати, якщо тобі не дано Богом? Він каже «Ну я не знаю, Віктор Панченко сказав, вчитель фізкультури». Я кажу «Ну спробуй», а сам думаю «Це ж точно хлопець осоромиться».
І що ви думаєте? Він з ходу посів друге місце, результат був, правда, не дуже високий, але ж він і не бігав ніколи до цього. Значить є задатки. От все і почалось із того другого місця – почав Саша ходити до нас на тренування. І почав їздити на чемпіонати області. Його результати росли, наче на дріжджах. У мене навіть слів немає, як це описати. Ознака таланту – це коли швидко росте результат. Може десятеро дітей однаково тренуватися, але в кожного по-різному буде. Але якщо у дитини талант, то це одразу проявляється.
Десь через рік я просто зрозумів, що треба зупинитись, тому що ми вже заходили на такі результати, що аж мені було страшнувато. Десь за 52 секунди він «вибігав» 400 метрів, це дуже високий показник. Закінчив школу, став одним з кращих в області, і тоді треба було думати, куди його далі віддавати.
Дзвонили і з Києва, запрошували, і не тільки його, там була ціла плеяда на той час. Владік Нікитенко, такий дуже сильний бігун, Артем Кричков, він зараз в Збройних силах воює. Їх троє було приблизно одного рівня, ну Саша був найбільш талановитий.
Вважаю, що ухвалили дуже правильне рішення, що в Суми віддали Олександра до Олега Білодіда. Я на цьому трохи наполягав, бо знаю Олега, він справжній тренер. Так він і почав займатися, і результати в нього росли з кожним роком.
– Тобто, це була ваша ініціатива, саме до Білодіда в Суми?
Володимир Лучко: Звичайно моя. Кожен тренер шукає, куди далі віддати свого учня.
Саша значну частину свого життя провів в Сохачах, там його родинне коріння. Він – простий сільський хлопець, щирий. Любить рибалити, в ліс по гриби ходить. Дуже тихий був. Просто тихий, добрий, хороший хлопчик.
Є такий Комітет атлетів Федерації легкої атлетики України, куди обирають найкращих атлетів по людських якостях, і вони беруть участь в керівництві збірної України і в усіх пов’язаних питаннях. Так ось Саша входить в цей Комітет, його дуже всі поважають. Багато спортсменів після здобуття титулів і досягнень починають вважати себе «зірковими», а Сашко залишився простим, доступним. Він постійно телефонує мені, де б він не був – на Багамах, на Бермудських островах, з Франції, з Італії. Весь час телефонує, передає всім привіт, слідкує за спортивними новинами малої батьківщини, за нашими змаганнями.
Був він на Багамах, ми були на чемпіонаті області, він звідти дзвонить, питає «Як ваші виступили?». Передає нам багато спортивної форми, шипівки свої бігові, в яких він біг на Олімпіаді в Токіо.
З ним приємно спілкуватися, ну нема ніякої зірковості, добрий, хороший хлопець, який насправді є величезною зіркою.
Йдемо до рідних людей Олександра. Тут, в Подоляках на Коропщині, в Саші пройшла велика частина дитинства, як і годиться для більшості дітей – на канікули до бабусі з дідусем.
В теплій хатині Галина Іванівна та Олександр Михайлович з великою любов’ю розповідають про онука, Сашко їхня гордість.
Галина Іванівна: Саша з молодшим братом Сергієм часто в нас були, малими тут як два півники бешкетували. А коли пішли в школу в Коропі, до нас їздили на вихідні та канікули. У волейбол все ходили грати, а до бігу наче й не було тями. Такий він був в шкільні роки тихий, добрий, роботящий: сіно косили, возили, на гребці їздив. Та і перший рік університету ще приїздив допомагати. А тоді вже частіше за кордоном, ніж тут, тому бачились востаннє восени минулого року. В перший рік, як почалась його спортивна карʼєра, з газет кориспонденти його ледь не ловили, хотіли зустрітися, а він все ховався. Такий він у нас скромний.
Дідусь Олександр додає:
– Як приїздив в серпні минулого року, одразу за спінінга, і везе щуки на вечерю. Вони з Сергієм люблять риболовлю. Десна тут за лісом, річок чимало і озер, є куди їхати. Як в школу ходили, то велосипедами з Коропа і крутять до нас, тоді й рибалили разом.
Галина Іванівна: Переживаємо за нього, в нас тут інтернету ж то не було, то на вікно поставимо і грузимо, коли там біг в Саші. А він нам навіть з-за кордону телефонує. Щодня, вже сьогодні дзвонив, кажу діду: «Ти сьогодні з онуком побесідуй, а то все баба й баба», а дід завжди сідає і слухає або ще й коментує. За риболовлю в діда питав.
Бабуся каже, що Саша – копія дідуся в молодості. Такі вони друзі, прив’язані один до одного.
Олександр Михайлович перебирає в руках газети, посміхається. А газет купа чимала, бо досягнень Саші не перелічити, про нього часто пишуть. Онук – зірка. Та й чималу роль грає така тепла підтримка і любов від найрідніших.
Олександр Михайлович: Газети всі бережемо від першої медалі. Саша наш – від Японії до Америки, Європу майже всю об’їздив. А скільки всього попереду. І дай йому, Господи, щасливої мирної долі.
Катерина База, «Місцеві медіа»