У довідниках його життя закінчується не датою, а прийменником: «1840 – після 1911». Дмитро Олександрович Вілінський, акцизний урядник і літератор, з 70-х років XIX століття жив у Коропі, тут писав і тут, за свідченням самої громади, похований. Коли саме це сталося – не знає ніхто. Він устиг видати книжку мисливських оповідань, посперечатися в столичному журналі про Шевченка й надрукувати вірш через сорок років після першої своєї публікації. Свою власну смерть він задокументувати не встиг.
Народився 1840 року в маєтку Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії. Про полтавське чи чернігівське коріння роду інколи пишуть, але жодне з відомих джерел цього не підтверджує: усі пʼять, від Енциклопедії Сучасної України до академічних біографічних словників, називають той самий маєток.
Батько, армійський офіцер Олександр Олексійович, помер того самого року, коли народився Дмитро. Мати, Парасковія Петрівна з роду Данилових, знала кілька мов, любила музику й співала. Овдовівши, вийшла заміж удруге – і цей шлюб став для дітей катастрофою. За спогадами, які Дмитро запише вже старим, вітчим був «розгнузданий, грубий і відчайдушний гуляка-картяр», що напідпитку бігав за падчеркою з сокирою.
Дітей у домі було троє, і всіх трьох розібрали родичі. Старшого брата Валерʼяна віддали до гімназії, середню, Марію, теж забрали з дому – про неї мова попереду, – а Дмитра прийняла родина Писарєвих, з якою Вілінські були в троюрідній рідні. Тобто при живій матері хлопця віддали рости в чужий дім і з чужим прізвищем – і з дитинства він мав звикнути бути в кімнаті не найголовнішим. Цю позицію він триматиме потім усе життя.
У 1855–1858 роках підліток жив і навчався в Немирові, у родині сестри – тієї самої Марії, яка 1857 року підпише «Народні оповідання» псевдонімом Марко Вовчок. Готовий рецепт біографії: молодший брат при літературному домі. Він ним не скористався.
Він став акцизним урядником.
Це не метафора занепаду – це реальна карʼєра. Акциз у другій половині XIX століття був однією з найбільших фіскальних машин: горілчані заводи, цукроварні, тютюн, сірники. Акцизний наглядач ходив по заводах і винокурнях, рахував відра й пуди, складав акти. Служба тримала людину на місці й давала те, чого письменство не дає нікому, – передбачуваний тиждень і платню, що приходить у визначений день.
До 1885 року Дмитро Вілінський служив в Акцизному управлінні Чернігівської губернії й мав чин колезького асесора. А Короп – це і є Чернігівська губернія: волосний центр Кролевецького повіту, за три кілометри від Десни.
Містечко для акцизника було не найгіршим. Наприкінці століття тут налічували 1445 дворів і 8587 жителів; ще в 1860-х працювали три миловарні й чотири цегельні заводи, гончарі й чинбарі мали свою славу. Достатньо виробництва, щоб служба мала сенс, і достатньо тиші, щоб вечорами лишався час.
Той час він віддавав полюванню й писанню про нього. Від 1870 року його оповідання зʼявляються в мисливських часописах: спершу «Охота и коннозаводство», далі «Охота», у 1890-х – «Книжки „Недели“», у 1900-х – «Наша охота», де друкували вже й вірші. Друкували його там регулярно й довго.
У 1892 році петербурзький видавець Смирнов зібрав шість його оповідань під однією обкладинкою: «Бытовые охотничьи рассказы», триста пʼятдесят дві сторінки. Для людини, яка друкувалася двадцять два роки поспіль, це була перша й, наскільки відомо, єдина власна книжка.
Прожила вона довше за автора. «Перед облавою» через сто років перевидали в антології мисливського оповідання, а обидва відомі тексти з тієї книжки – «Перед облавою» і «Старий доїжджачий» – сьогодні лежать у відкритому доступі в мережі. Єдина його книжка досі читається, хоч імʼя на обкладинці нікому нічого не каже.
Мисливська проза XIX століття – жанр із власними правилами: точність у деталях спорядження, погода, поведінка собаки, довгі описи очікування. Вілінський усе це вмів, але критики помітили інше. Біографічний словник фіксує це так: його оповідання «населені людьми, одержимими сильними пристрастями», а полювання в багатьох із них – «лише привід для розгортання мелодрам». Відгуки на книжку зʼявилися у профільному «Журнале охоты» за 1891–1892 роки.
Прочитати його можна й сьогодні. Оповідання «Перед облавою» починається не з рушниці, а з іронічного куплета про те, як зробили облаву й гарно випили. Далі автор пояснює: облави винищують більше безневинних звірів, ніж хижих, усі це знають, і всі однаково поїдуть. Він згадує шість років власного мисливського життя, результати облав, що збереглися «в памʼяті й записнику», і виводить причину невдач – людина міцна заднім розумом. У тексті є вчитель місцевої гімназії, який мимохідь кидає знайомому: у середу поїду вовків душити, – і кидає це з такою самовпевненістю, що читач одразу розуміє, чим воно скінчиться.
Людина, яка писала службові акти про відра спирту, у вільний час писала про самообман.
Один його текст так і не вийшов. У листі від 13 березня 1878 року сестра згадує статтю брата про акциз, написану для «Отечественных записок»: журнал її не надрукував. Отже, він пробував вийти за межі мисливської рубрики – і в товстий журнал його не пустили. Про що саме там ішлося, невідомо.
За переказом коропських краєзнавців, він писав і про сам Короп: у 1877 році – «Листи до приятеля», у 1882-му – нарис «Із Коропа, Кролевецького повіту, Чернігівської губернії» з характеристикою містечка 70-х років. Ці дві публікації фігурують в українських краєзнавчих джерелах; у бібліографічних покажчиках його мисливської прози вони не значаться, тож знайти їх сьогодні – окреме завдання для архівіста.
Двічі за життя він вийшов за межі свого жанру, і обидва рази – через родину.
У 1893 році в «Историческом вестнике» зʼявилася його стаття «З приводу одного вірша Т. Г. Шевченка»: про дружбу поета з його сестрою та Опанасом Марковичем, розказану людиною, яка бачила це підлітком. Стаття викликала полеміку – у восьмому числі того ж журналу надрукували заперечення Андрія Лашкевича. Провінційний акцизник із Коропа сперечався в столичному історичному журналі й свою позицію не забрав.
А 1908 року, під сімдесят, він написав спогади – про дитинство, яке памʼятав уже мало хто. Текст надрукували 1924 року в київсько-лейпцизькому виданні; фрагменти увійшли й до «Літопису життя і творчості Марка Вовчка» Бориса Лобача-Жученка.
Тут біографія роздвоюється.
Академічний біографічний словник веде його по службі: Почеп Чернігівської губернії у 1894-му, потім, зі знаком питання, Казань у 1907-му – помічник акцизного наглядача. Далі словник розводить руками: «після 1911». Енциклопедія Сучасної України повторює ту саму формулу. Коропа не згадує ні та, ні та.
Коропська громада тримає іншу версію – і викладає її на своєму офіційному сайті прямим текстом: «Із 70-х років XIX ст. у Коропі проживав рідний брат письменниці Марка Вовчка Д. О. Вілінський, який і похований в Коропі – займався літературною діяльністю». Краєзнавці додають деталі: жив самотою, дуже любив природу, був пристрасним мисливцем, блукав із собакою лісами й луками; помер на 72-му році життя, похований на Вознесенському кладовищі.
Обидві версії можуть бути правдою одночасно. Акцизна служба переставляла людину по губернії, і Почеп із Коропом – це той самий Чернігівський акцизний округ. Розбіжність не в маршруті, а в тому, хто веде облік: столичні довідники стежили за формуляром і загубили його, коли формуляр закінчився. Містечко стежило за людиною і знає, де вона лежить.
Останній достеменний слід, який він по собі лишив, – не могила і не формуляр, а публікація. У девʼятому числі журналу «Наша охота» за 1911 рік надрукували його вірш. Йому було за сімдесят, він друкувався вже понад сорок років, і часопис і далі брав його тексти.
Далі – тиша. Ні некролога, ні дати, ні запису, який дійшов би до довідників. Людина, що все життя рахувала чужі відра й пуди і складала акти, де кожна цифра мала бути на місці, пішла з життя без жодної цифри. Лишилися шість оповідань, кілька віршів, стаття, через яку з ним сперечалися, – і містечко над Десною, яке досі каже, що він тут.
Джерела:
Енциклопедія Сучасної України, стаття «Вілінський Дмитро Олександрович» – https://esu.com.ua/article-34533
Енциклопедія Сучасної України, стаття «Короп» – https://esu.com.ua/article-5141
Русские писатели. 1800–1917. Биографический словарь, т. 1, Москва, 1989 (стаття М. М. Одеської) – http://az.lib.ru/w/wilinskij_d_a/text_1989_bio.shtml
Д. О. Вілінський. «Перед облавою» (1892), повний текст – http://az.lib.ru/w/wilinskij_d_a/text_0010.shtml
Історична довідка Коропської громади – https://koropska-gromada.gov.ua/istorichna-dovidka-18-39-07-07-02-2017/
Ганна Черкаська. «Дмитро Вілінський і Марко Вовчок», UAHistory – https://uahistory.com/topics/famous_people/8929
Твори Марка Вовчка з життєписом авторки й життєписними матеріалами, Київ–Ляйпціг, 1924 (каталог НБУВ) – http://irbis-nbuv.gov.ua/ulib/item/UKR0004972
Світлини: з Вікісховища (Wikimedia Commons) та відкритих енциклопедичних джерел
P.S. Якщо у ваших родинних архівах збереглися старі світлини Коропа – Вознесенської та Іллінської церков, кладовища, вулиць і людей містечка – надсилайте їх на наш Telegram-бот: @mmedia_addnews_bot
«Наш Короп» / «Місцеві медіа»